Глава 1. Один дзвінок
І є дари, яких не можна приймати, якщо ти не в стані відплатити за них… чимось рівноцінним.
Анджей Сапковський «Крихта льоду»
Timeo Danaos et dona ferentes.
(Данайців боюсь із дарами прибулих).
Вергілій «Енеїда»
— А як же щодо права на один телефонний дзвінок? — Ньолді розтягнув губи в посмішці, з досадою зазначивши для себе, що та не вийшла ані приязною, ані звабливою. Нестеменнісінький павіанячий вищир.
Охайно причесана тендітна креолка-слідчий — надто тендітна й витончена, щоб не пробудити нав'язливі ідеї в мозку нікса — похлопала ляльковими віями:
— Звичайно. Його вам буде надано.
"Хер тобі, а не дзвінок, мерзота, — спонтанно, але безпомилково прочитав думки співрозмовниці водяний фейрі. — Адвокату дзвонити зібрався? Немає такого чарівника, який тебе відмаже".
Ну, щодо чарівника я міг би тебе засмутити, знову посміхнувся про себе нікс. Але вголос цього говорити не став.
— Я не дзвонитиму адвокату, мем, — якомога невимушеніше запевнив він. — Я не завдам вам у цьому плані жодного клопоту. Це особистий дзвінок. Повірте, навіть у такої мерзоти, як я, бувають... ніжні прихильності.
У тонко підведених стрілками горіхових очах промайнула поки що дуже невиразна, ретельно прихована тривога, але муркітливий голосок не здригнувся:
— Це ваше право. Ви можете зателефонувати адвокатові, дружині, мамі або кому завгодно...
Сучка знову брехала, лила прогірклий мед у вуха, і Ньолді раптом, сам того від себе не очікуючи, зірвався:
— Моя дружина тринадцять років як мертва, лялечко. Я знаю, що ти думаєш. Ні, це не моїх рук справа. Але її вбивали в мене на очах. Довго, повільно, з насолодою. І я, трясця, ні хріна не міг вдіяти. Бовтався на мотузці й волав, ніби різали мене, а не її. Ні, я не зможу їй подзвонити, навіть якщо ти зволиш зробити мені таку ласку.
— Я щиро шкодую про смерть вашої... — знову відкрила рота слідча, але Ньолді вже було не зупинити:
— Ні хріна ти не шкодуєш. Думаєш, свистить сучий син, сльозу з мене чавить. Больову точку знайти намагається. Не намагаюся, солоденька, з цим у мене ніколи не ладилося, не мій профіль.
Тепер служителька закону й справді помітно зблідла. А Ньолді вже читав просто вмах:
— Ні, це не сталося у твоєму підопічному штаті Іллінойс. І навіть твоя розпрочудесна країна може спати спокійно. Так, убивця давно поніс заслужену кару. Ні, як не прикро, не від моїх рук. — І нарешті не втримався від маленької й підступної брехні: — Так, ти вимовила все це вголос, щойно, зрозуміло. Інакше звідки ж я це знаю?
Креолка підхопилася зі стільця, немов у зад її клюнув птах бубрі або навіть сколов водяний бик:
— Ви отримаєте свій один телефонний дзвінок. Завтра вранці. О дев'ятій тридцять. Коштом абонента, звісно ж. Якщо абонент не побажає його прийняти або просто не відповість, права на повторний дзвінок у вас не буде.
Ньолді відвернувся і прикусив губу. Будь ласка, Сем. Будь ласочка.
***
Ніч минула без сну. Сусід по камері ніксу дістався тугий на вухо, але водночас заткнути його ненасильницьким способом і не вдаючись до послуг магії виявилося складніше, ніж вимкнути радіо, що репетує в дешевому генделику. Думки плуталися.
З магією зараз важко, ох, важко! Хоча вже й волосся трохи відросло, і залізних гаків під шкірою більш немає, а сил на щось путнє все одно не вистачить. Забагато вже там виплеснув, під тією каменоломнею. Та ще й хлопця цього лікувати змусили... Як його звали хоч? На хрін він нам здався? Ну, кров'ю стікав, велика справа. Але наказ є наказ...
Та годі вже, ти ж сам хотів, чого брешеш? Він же...
А що він? Друг? Кому? Ти ж його майже не знаєш. Та і її...
Тільки б вона не поїхала...
Хоча яка різниця? На хріна тобі це все? Хай би собі котилася, скатертиною доріжка!
Чи ти й справді?
«Без тями від вас». Та звісно! Скаже теж.
Дожили... Припливли, можна сказати. Точно зовсім із розуму вижив, у свої нещасні дев'яносто дев'ять. Кому з наших розповісти, не повірять. Ні, ну це як, нормально для поважаючого себе водяника?
А я точно поважаючий себе водяник? Начебто зранку був.
Тоді що я тут роблю?
От же треба було так вляпатися! І з якого хріна? Фоморов вуйко його знає.
Усе ця срана сучка-вікканка. І чого я її не втопив? Треба було. І не тільки її...
Вікканка. Віддайте їй, бачте, її острів Авалон. Шизанута.
А чому ти, власне, дивуєшся? Не хрін було їй Маг Мелл взагалі показувати. Звісно, у неї дах поїхав. Та ще й...
Хоча що вона там хорошого знайшла? Чи так сподобалося, коли двоє стрьомних нелюдів її по черзі гвалтують?
І примудрилося ж Шинві її приволокти тоді, гадину отруйну! Гарний подаруночок! Оце розважилися! Щоб так Балорові онуки розважалися!
Топити, тільки топити!
Водяник я чи ні?
Радіо. Треба перемкнути хвилю.
А то заливати починає ж.
Буря.
Водяник я чи ні?
Водяник.
Чи ні?
***
— Раптом не забув, за що відрізають язика, нікс?
Песячі ікла світанку безжально тріпають дране простирадло лагуни, бич буревійного вітру б'є по обличчю. І не вгамувати ж.
— Я не брешу, Кіенне! Ти ж знаєш, що я не брешу!
Він не може не знати. Але що з того? Вирваним язиком тут навряд чи відбудешся.
Де Данаан зло смикає куточком рота:
— Не Кіенне, а мій королю. Хочеш сказати, що бреше моя дочка? Ти це хочеш сказати, слиз нікчемний?
За образу принцеси точно спустять шкуру. А за спробу сексуального насильства — якого не було! не було, поглинь її Безодня! — підірвуть на кіл. Або кинуть у пащу вогню. Попередньо вирвавши язика, звісно ж. В обох випадках.
— Так, мій королю.
А що було робити? Що? Їй чотирнадцять, навіть якби не... Як там у людей кажуть? У пеклі немає такої фурії, як знехтувана жінка? Чотирнадцять, а вже фурія.
Тугі пута палять зап'ястя, по спині безкрилим драконом повзе спазм жаху. Гільд мовчки ридає.
Треба ж було...
— Видайте мерзотнику сотню батогів. Та їдемо звідси.
Не вб'ють. Напевно, не вб'ють. Сотню можна пережити. Навіть від рук йотуна.
Не вб'ють, але ребра напевно зламають.
Гільд блідне і з криком падає ниць на пісок. Король гидливо відштовхує її стусаном.
— Я передумав. Півтори сотні. Кайдани не знімати. Опечатати до заходу сонця.
Серце летить кудись у Безодню Домну. До заходу годин п'ятнадцять. Страшні п'ятнадцять годин без руху, розтягнутим на одвірку, без права звільнитися. Сотня батогів — та хоч би й дві! — здається порівняно з цим дитячою іграшкою.
Юна принцеса Айнеке розчаровано дме губки й відвертається... Хотіла подивитися, як я корчитимуся у вогні? Було б ще веселіше?
Але краєм ока все ж нетерпляче і жадібно спостерігає за підготовкою до екзекуції — і Ньолді впевнений, що чує її поривчасте дихання...
Повітря захлинається першим надривно-високим вереском дев'ятифутового бича...
***
— Ти чого галасуєш?
Глухуватий сусід потрусив нікса за плече. І почув же.
— Та таке, — тряхнув головою той. — Наснилося.
— Не очкуй, брате, — вискалив гнилі зуби чоловік. — Старий Спаркі тутешній уже років п'ять як іскру гнати перестав. Федерально-законодавчо скасували.
— Точно?
— Та вік волі не бачити!
Уже втішає. А то ж за такі викрутаси могли б і справді підсмажити. І не відбрешешся.
Хоча відбрехатися якраз міг, чого розколовся-то? Взяли всього лише за крадіжку авто, та ще й не ним, по суті, краденого — ну і спихни ти справу на когось іншого!
На кого? На свого короля? Мустанг викрав, найімовірніше, сам Кіенн, той самий Кіенн Де Данаан, який...
Той, та інший. Який уже двічі врятував тобі життя — і двічі дарував, від щедрот, без причини. Якому ти вже одного разу перерізав горло і якому після цього добровільно присягнув на вірність. Ні вже, куди краще взяти провину на себе. Навіть якщо насправді опинився за кермом злощасного Мустанга волею випадку.
А ще Снарг... Безглуздо теж, цей драний вервольф ледь не вбив тебе. І вбив би, якби дістався! Ідеальна ж кандидатура, щоб понавішувати на нього всіх собак. Ні, потрібно було вигороджувати, покривати! Кретин, чи що? І вже він рятувати твою дупу точно не збирався — мимохіть вийшло, самому не на користь...
Але борги однаково потрібно платити.
І, чого вже там, здається, у вбивстві та подвійному зґвалтуванні він зізнався теж тільки для того, щоб відвернути увагу від вервольфа. Того й так добряче потріпали, а йому-то що? Вибереться.
Хоча міг би й не розшаркуватися, звісно. «Не знаю, не був, не зустрічав». Хто за язик тягнув? Їм за це гроші платять — хай збирають докази! Шукають свідків, усе таке...
І знайдуть же ж. Сем, наприклад. Або знову ж таки Снарга. Або Гільд...
Топити їх усіх треба було, тільки топити.
Водяник я чи ні?
От же тролеве лайно!
Гарненька кар'єра, нічого не скажеш: від жертви до маніяка. За якихось тринадцять років...
Так, саме так. Тринадцять років як Гільд мертва.
Треба їй подзвонити.
Адже вона чекає, давно чекає.
Тринадцять років.
Тринадцять?
— Гей, радіо! — Ньолді пошарив очима в темряві. — Я вже давно тут?
— Їжа гівно тут, — з радістю погодився сусід. — Тільки дупу їхньою баландою підмивати. От сидів я в дев'яносто сьомому у Флориді — ось там була хавка! Ні в яке порівняння! А все чому? — Криза. Таліби, пташиний грип, голод, содомія і гайморит. Усе, як передбачила ця, як її, Ванга!
Мабуть, так.
Ньолді відвернувся до горбистої, бурої від вогкості стіни — як часто тут припливи? — і взявся відсторонено колупати пошарпану штукатурку.
— Вони ж, гівножери, коли свій сраний колайдер-хрінайдер запустили, він увесь їм час із простором у цю саму кольтову дугу зігнув! Ось і маєш. Увесь держбюджет всмоктався у вихлопну чорну діру. А корейці, між іншим, уже сконструювали атомну бомбу. І росіяни сказали: в радіоактивний попіл.
Груди, наче невидима мара, тиснула смертельна туга. Хто з нас двох божевільний?
***
— Номер абонента?
Лясь! Прищавий практикант із рідкими косими вусиками над відтопиреної верхньою губою видув чергову ментолову бульбашку без цукру і знову ляснув.
— Кого? — розгублено наморщив чоло Ньолді.
Лясь!
— Того, кому ти хотів дзвонити, дебіл.
— Але я не пам'ятаю.
Він справді не пам'ятає, що він, король Маг Мелла з його абсолютною пам'яттю? Нащадок сідів?
Лясь!
— Ти дурень чи косиш під психа? Сподіваєшся дуркою відкарасится?
Але ж цікава думка. Під психа і косити не надто довелося б, навіть якби він, Ньолді, був повністю психічно здоровим фейрі. Але ні, спасибі, не треба. Від антипсихотиків у нього тільки ще більше дах знесе, вже не вибратися буде.
— Я не знаю її номер напам'ять, він у мене в телефонній книзі був, але ви ж усе відібрали! Саманта Дулітл... Сем... — Ньолді напружено намагався згадати, як же її тоді записав. — Страховисько.
Чомусь самому зробилося соромно.
Ля-я-ясь!
— Твої статеві проблеми. Немає номера — немає дзвінка.
Нікс скрипнув зубами. Перед очима так і встав образ бурої бородавчастої жаби, що роздуває міхур горлового мішка. Був би тобі «лясь». Але не зараз, сили треба берегти. Їх і так жменька.
— У мене є номери з його книжки, Г'ю, — несподівано втрутилася лялькова креолка-слідча. — Набирай, я продиктую.
Ньолді здивовано покосився в бік креолки. Ого! Та ви просто душка, мем! Чи вам начальство втик зробило? Пригадується, право на телефонний дзвінок у мене все-таки є, і навіть аж ніяк не один.
Г'ю сплюнув жуйку і почав уривчасто тикати в кнопки старорежимного апарату. Різонули по нервах хрипкі, деренчливі гудки. Довгі. Дуже довгі.
— Не відповідає твоє Страховисько. Пролітаєш.
— Зараз дев'ята тридцять ранку, у Канзасі, може, і ще менше, вона спить! — ледь не заблагав Ньолді. — Так важко почекати ще хвилину чи дві?
Прищавий відкинувся на спинку крісла, усім своїм виглядом проголошуючи: я роблю тобі поблажку, нікчемо. Здається, Ньолді навіть укотре мимоволі розчув чужу думку, що свербіла, як жирна літня муха: таких покидьків одразу вішати треба, а не розшаркуватися тут ще перед ними! Ну, у цього хоч що на думці, те й на язиці.
Нарешті на тому боці дроту ледь чутно клацнуло і крізь шипіння фону долетіло сонне, ліниве: «Хто це?»
— Вам телефонують із федеральної в'язниці штату Іллінойс, — точно палячи зі службового пістолета по навчальній мішені, почав прищавий Г'ю. — З вами бажає говорити ув'язнений Ніл Лоренс. Дзвінок буде здійснюватися вашим коштом. Розмова записується. Бажаєте відповісти?
— Хто? — непорозуміло перепитала Сем.
Ньолді наче розрядом Старого Спаркі прошило: вона знає тільки його справжнє ім'я, але не знає паспортного, того, що для людей! Але вигукувати привселюдно своє справжнє фейське... Може, нічого й не станеться, чарівників серед них, напевно, немає, та все ж якось...
— Вона не знає мого імені! Тільки нікнейм!
Г'ю гидливо скривився:
— Полигачка твоя якась?
— Нікнейм, — з натиском повторив Ньолді. — Зовсім бумер, чи що? Є така штука: Інтернет. Люди там ніками користуються.
Прищавому не більш як двадцять п'ять, обізвати його «бумером» напевно найстрашніша образа, яку тільки можна придумати.
— Ну і який, суко, нікнейм?
Креолка сердито зиркнула на підлеглого.
— Водяний фейрі, — видихнув нікс.
— Підрила, чи що? — Практикантика було вже не зупинити.
«Не твоя срана справа!» — беззвучно процідив крізь зуби нікс.
— А-а-а... — нарешті глухо протягнула Сем. — Ну-у-у... так. Приймаю дзвінок.
Ньолді вчепився в слухавку телефону. Клацнуло, безглузда мелодія замовкла.
— Сем?
— Ти чого, чуваче? Тебе за що ж бо посадили?
Секундне замішання. Що назвати першим? Чи нічого не згадувати?
— Почекай... Ти казав, що...
Звук такий, ніби вона чи то захлинулася на півслові, чи то з жахом затулила собі рота долонею. Гаразд, що вже там.
— Так, і за це теж. Але Сем, я промазав, клянуся! А взагалі, звісно... За мною гірлянда, щиро кажучи, така, що хоч головну різдвяну ялинку країни прикрашай.
Пауза.
— І чого ти від мене хочеш? Я за тебе заставу не внесу, в мене ані грошей, ані зв'язків, ані навіть...
— Ні, Сем, я нічого такого не прошу. Ти просто... Ти все ще десь під Канзас-Сіті зараз?
Черегова пауза.
— Ну так.
— Просто не їдь. Почекай ще трохи. Я вийду і зроблю, що обіцяв.
Голос Сем зазвучав як струна погано налаштованого банджо:
— Вийдеш? Коли? Років через дев'яносто? Чуваче, я не безсмертна. А, так, ти ж цей, чаклун. Туманом крізь грати просочишся? Кажаном прилетиш?
Навіщо вона так?
— Не важливо, Сем. Просто дочекайся. Не гнатися ж мені за тобою до самої Аляски!
Здається, він ляпнув щось не те. Але що, зрозуміти ніяк не виходило. По той бік невидимого дроту хрипло дихали, мовчання закипало лавою, що рветься до жерла вулкана.
— Йди ти на хер, фейрі. Досить із мене, задовбало. Усі ви... що той король твій, що той... вервольф. Що ти. Шукай іншу дурепу.
Клацання.
Як його повернули в камеру з працюючим живим «радіо», Ньолді не пам'ятав. Що було «в етері» — теж не чув. Злість мішалася з дивним спустошенням. Навіщо вона так? Та хто вона взагалі така, щоб так його принижувати? Королева автостради? Та срати він на неї хотів! Знайшлася теж... Сучка. Топити їх усіх. Але що він зробив не так? За що?
